Главная > Мнение луганчан > Луганський журналіст відповів українському письменнику Прохасько, який закликав "відпустити Донбас"
Луганський журналіст відповів українському письменнику Прохасько, який закликав "відпустити Донбас"25-04-2014, 14:01. |
Луганський журналіст Євген Спірін написав листа-відповідь на колонку Тараса Прохаська. До редакції «Галицького кореспондента» звернувся журналіст з Луганська Євген Спірін, який написав відповідь на резонансу колонку Тараса Прохаська «Далекосхідний український фронт»: Як добре, що мені ще не стільки років, щоб знати, як захищають чужі армії в чужих країнах чужих людей. Добре, що мені рівно стільки років, скільки моїй коханій Україні. Навіть рік мого народження, який каже, що я «народжений в СРСР» бреше. Адже то вже була не СРСР, то була агонія. Навіть під мобілізацію я підпадаю. Один магазин набоїв чи декілька, чи бути, як пес, обмотаний вибухівкою, - та немає значення, адже це моя країна. Від Луганська до Львова, від Миколаєва до Чернігова - це все моя країна, яка 23 роки намагається бути для мене матір'ю. Пане Тарасе, ви кажете, що «українські солдати, якщо такі є, уподібнюються там на обмежений радянський контингент у одній із братських африканських країн. Їх там точно ніхто не хоче». Це про так званий «далекий Схід». Але це наче позиція людини зі Сходу, яка бачить у мешканцях Івано-Франківська лише «бандерівців» та карателів СС-Галичини. Та чи так це? Українські солдати на «далекому Сході» - це герої, яким немає рівних. Це армія, що захищає кордони від ворога, це чоловіки, котрих годують «роботяги». Чи знаєте ви, яка середня заробітна плата в Луганську? 1200 гривень. Знімати вбогу однокімнатну квартиру - 1500 грн. І от у Луганську, і взагалі у найбільш східних районах, є народний фронт підтримки армії, який допомагає нашим воякам. Наприклад, купує взуття, рації, білизну та всі необхідні речі. А ще люди годують військовослужбовців за свої кошти. Три рази на день. Розумієте? Три рази! За свої ж кошти! В Луганську! Беруть автомобілі, купують бензин та їдуть годувати. Як вам? І це той ворожий «далекий Схід», про який ви говорите. Краще відпустіть себе, пане Тарасе, а ми тут не відпустимось, принаймні до Апокаліпсису. Народ неприкаяний - це вашого віку народ, адже ви не змогли довести йому, за що потрібно кохати Україну. А от ми змогли, саме тому серед моїх друзів у Росію не хоче ніхто. Саме тому люди мого віку рятують військовослужбовців, захищають мітинги, махають блакитно-жовтими стягами , і це все попри будь які заборони та облоги. Тому люди мого віку їдуть в Крим допомагати татарам, купують ліки для Червоного хреста, роблять фото сепаратистів та сподіваються, що колись вони зможуть заснути спокійно в своїй рідній країні. А все ніяк. Адже є люди, які кажуть «Сдох Максим, да и черт с ним», тобто був Донбас - не буде Донбасу. Але тут ми - молодь, ми живі, ми хочемо жити, і жити саме в Україні. І Вам, пане Тарасе, точно доведеться відповісти за слова : «І вже точно не потрібно перейматися долею тих небагатьох, хто не уявляє собі життя без України. Вони мали достатньо часу, щоби закріпитися на ворожому плацдармі. Тепер у них буде достатньо часу, щоби звикнути або втекти. Так само, як сотні тисяч наших людей втікали свого часу від їхнього приходу, як вони перетасовували переміщення сотень тисяч.»? Перейматись долею не менше 200 000 людей ви таки будете. Жахи не замучать вночі? А це тільки в Луганську нас більше 200 000, а ще ж є Донецьк, Харків, Миколаїв, Маріуполь... Ви готові пообіцяти, що ваш дах буде і нашим дахом у разі нашої втечі? З повагою, Євген СПІРІН, Луганськ, Галицький кореспондент. Вернуться назад |