Надія Чорниш, Луганськ — Івано-Франківськ, «Молодогвардеец» №31 (121) 03.08.2005
Голова Марківської райдержадміністрації Юрій Гарбуз: “Не боюся бути романтиком”
Юрій людина незвичайна, він веселий, життєрадісний, а разом з тим, дуже серйозний і діловий. Він з привітною посмішкою зустрічає гостей з “далекого-дикого” заходу, показує школу, в якій навчався, знайомить з вчителями, пригадуючи веселі шкільні історії. Та мобільник Юрія просто не замовкає, змінюючи вираз обличчя власника на дуже зосереджений та розважливий. Врешті-решт Юрій просто вимикає набридливий телефон.
Дуже хотів бути вчителем
— Вибачте, — каже він. — Зараз справ дуже багато, тиждень видався дуже напружений, але гості важливіше.
Господар водить нас вулицями свого рідного міста Мілове, що у найсхіднішій точці Луганщини (це скоріше, більш-меньш великий найсхідніший населений пункт, а взагалі найсхідніший населений пункт України — селище Червона Зірка, яке знаходиться північніше і східніше Мілового, — CityNews). Там Україна і Росія злилися в єдине ціле, адже кордон проходить просто таки вздовж однієї з вулиць міста. Родичі і друзі опинилися по різні сторони географічного поділу і їм простіше покликати один одного в гості, аніж телефонувати, звертаючись до послуги міжнародного зв’язку. Вони живуть тут як одна дружня сім’я, хоча формально належать навіть до різних міст: українського — Мілове та російського — Чортків (російською — Чертково, — CityNews).
Ми розпитуємо Юрія про життя, що зі звичайного школяра-бешкетника зробило його серйозною діловою людиною, успішним фермером і навіть головою райдержадміністрації.
— Я не можу сказати, що мріяв про подібну кар’єру з дитинства. Навпаки, колись дуже хотів бути вчителем і після школи поступив в Луганський педінститут, тоді ж працював піонервожатим у школі. Та з навчанням якось не складалося, постійно доводилося залишати освіту…Та й потім ще в армію служити пішов…
Про цю сторінку свого життя розповідає якось неохоче, каже лише, що довелося повоювати в Нахічевані (події у Нагорному Карабасі на зламі 80-х і 90-х і справді не казочка, яку хочеться розповідати незнайомим людям — Авт.).
Навколо лише каміння
— Прийшов побитий, поламаний; усамітнився на пасіці — допомогло. В сенсі — морально. Тому й вирішив осісти на землі.
Коли Юрій Гарбуз відслужив і повернувся додому, вирішив розпочати власну справу і зайнятися сільським господарством. Двадцятилітній парубок звернувся до райдержадміністрації з проханням надати йому ділянку землі в оренду, та зустрів там лише щире здивування та обурення. Ніхто не збирався йти на зустріч амбітному молодику і, звичайно ж, відмовили. Проте впертий і цілеспрямований Юрко не здався, він дійшов до столиці і змусив піти місцеву владу на поступки. Та це був лише початок, попереду чекали справжні випробування.
— Мені дали землю за 60 кілометрів від рідного дому! Не було ні світла, ні води, а навколо лише каміння! Я починав з коня і трактора Т?25. Пам’ятаю, збирав каміння і бричкою з поля вивозив. А голови навколишніх колгоспів сиділи на пагорбі, пили горілку й дивилися...
Довелося Юрію вирити землянку і оселитися там, наполегливо працюючи над здійсненням того, що вже запланував, адже відступати було нікуди, а програвати не хотілося. Вирішив стати найкращим — треба йти до кінця.
Звичайно ж було дуже важко. Холодна сніжна зима із заметілями і дике поле аж ніяк не дозволяли розслабитися, а тут ще й з рідними та друзями суцільні скандали — мама в сльозах, з татом не спілкувався, а з друзями і дівчиною взагалі посварився. Ніхто не розумів навіщо Юрію стільки зайвих проблем.
Урожай його ніколи не підводив
— Усі вважали, що трохи божевільний. Постійно запитували чому це всякими дурницями займаюся, адже я понад рік прожив у своїй землянці!
Але наполегливість, відданість своїй справі та щоденна важка праця принесли бажаний результат. З’явилася своя корова, кінь, почав вирощувати овець та свиней. Справи пішли вгору, господарка приносила прибуток, Юрій почав облаштовуватися — поставив трансформаторну підстанцію, щоб мати змогу користуватися електроенергією, викопав криницю…
Справи Юрія пішли вгору, проте, прихильності серед людей він не бачив. Не вірилось нікому, що може приватний власник успіху досягти, адже в їх свідомості і досі домінували радянські стереотипи, що висували на перший план вже розвалені колгоспи. Але козацька кров Гарбуза не дозволила переступити через гордість. Він вирішив усім довести, що багато чого досягне, захотів стати найкращим фермером і здобув титул «Кращий молодий фермер України» у 2003 році.
Юрія Гарбуза можна назвати «фермером від Бога». Завдяки власноручно розробленій особливій методиці обробітку землі, урожай його ніколи не підводив, лише жорстокі погодні катаклізми два роки поспіль руйнували добробут фермера.
Переконавшись в умілості та хазяйновитості сина, батьки приєдналися до нього, щоб допомогти поратися по господарству. Згодом потягнулися люди, пропонуючи свою землю в оренду. Зараз володіння Юрія Гарбуза простягаються на більш ніж 1000 га, де він, в основному, вирощує зернові, розводить худобу. До господарки входять 130 га державних орендованих земель та 130 га землі приватних власників.
Коні, хлопці й душа
Усе ніби чудово, є прибуток — має бути й достаток. Та склалося так, що Юрій скоріше романтик-ідеаліст, ніж прагматичний підприємець. Він щороку бере банківські кредити у розмірі 500 тисяч гривень, хоча міг би чудово обходитися без них. Юрій за власний рахунок утримує заснований ним Козацький Кінний Театр. Це, звичайно ж, задоволення не з дешевих — і коні, і костюми, і зарплата для артистів-козаків, усе це обходиться в 300 тисяч гривень щороку, а прибутку не приносить ніякого. Проте цей театр це «справа для душі». Про нього Юрій Гарбуз мріяв дуже довго і нізащо не відмовиться.
На околиці Мілового Гарбуз придбав закинутий склад і переобладнав його під стайню. Уздовж залізобетонного паркану товстим шаром насипав піском доріжку метрів із двісті завдовжки, і тепер на цій доріжці хлопці в традиційному козацькому вбранні демонструють своє вміння сидіти в сідлі... Тобто вони не стільки в ньому сидять, скільки висять догори ногами, стоять, перекидаються, а крім того, вправляються з шаблями та піками. Виходить не завжди, особливо впіймати на вістря піки папаху, яку тримає на довгій жердині або сам директор, або тренер Олександр Якимів.
— Ми стояли в Катерининській стайні (збудованій за часів Катерини ІІ — Авт.). У мене на той момент було чотири коня і один — у Сашка Якимова. Яка база в театру? Коні, хлопці й душа. Хлопців у нас тоді було чоловік дванадцять. Коні — орловські рисаки, українська порода і ЧКА — чистокровна англійська.
Добробут мого району для мене найголовніше
Мабуть на цьому розповідь можна було б завершити, якби інтереси Юрія Гарбуза зводилися до фермерства-підприємництва та театрально-мистецьких вподобань, але не все ж так просто! Юрій виявив в собі чудові організаторські здібності, на його господарці працює 22 працівників і йому вдається підтримувати «залізну» дисципліну, серед них не має несумлінних чи нестаранних, усі дуже працьовиті і відповідальні. Помітивши, що сам може дати раду такому величезному господарству як його, і зіткнувшись з цілим рядом проблем (кабальні кредити, високі податки, ріст цін, складність системи звітності та бухобліку, чиновницькі перепони, список, який називає Юрій просто безмежний!), Гарбуз вирішив податися у політику.
— Я неодноразово звертався до місцевих владних структур, та не бачив перспективи для розвитку малих та середніх господарств. Добробут мого району для мене найголовніше! — каже Юрій і щиро вірить, що може допомогти людям.
Зараз Юрій Гарбуз очолює райдержадміністрацію. Керуючись принципом «на зустріч людям» працює з раннього ранку до пізньої ночі.
— Незважаючи на значні досягнення конкретної людини, все одно слід підкреслити: розвиток фермерства в Україні було і залишається важливою справою, яка потребує допомоги з боку держави. Тож виникла думка, що потрібна нова команда з новими поглядами, щоб змінити архаїчну систему. Саме комплексний підхід до вирішення чисельних проблем фермера може допомогти йому набути сили, стати заможним та вчасно знайти оптимальне рішення.
А сьогодні фермер мріє створити музей під відкритим небом. Щось на зразок Пирогового під Києвом, тільки щоб усе було живе й діюче.
— Моя мрія — створити тут козацький музей. Зібрати будинки, які стоять більше століття навколо церков. Є такі в Морозівці, в Зориківці, у Біловодському районі. Хатини мають бути живими, щоб поруч сарай стояв, де буде курка, гуска, баран, щоб господиня у дворі поралася, і дитина, як зайде в такий музей, щоб занурилася в XVII століття.
Як депутат райради, Юрій Григорович, очевидно, добре знає місцевість. Каже, що є в районі, окрім таких хат, ще й старовинні рублені церкви. Тільки напівзруйновані. Їх він теж хоче перенести до майбутнього музею, відреставрувати. Як колишній студент історичного факультету, фермер непогано відчуває історію рідного краю. Крім того, у нього є навіть пояснення щодо семантики свого прізвища.
— У ті часи на Старобільській рівнині було вісімнадцять козацьких сторож. Це такі невеличкі поселення на 2–3–4 сім’ї. Коли кріпаки бігли сюди, вони гуртувалися десь і самі один одному давали прізвиська — Гарбуз, Кочерга, Сковорода. Тоді ж були зведені й ці храми в Морозівці, Калмиківці... Не боюся бути романтиком. Саме тому, напевно, мені Бог у бізнесі допомагає.
